“І я так само не знаю, що буде з нами всіма і з усією цією державою завтра (держави під назвою срср в перспективі, звичайно, не стане), але впевнена, буде щось інше, ніж учора. А де є рух, є якась надія». 

Так завершувала у 1991 році свої «Листи з Києва» Соломія Павличко і, сподіваючись, виявилася права. Літературознавиця, представниця питомо інтелігентної родини, донька свого батька, вона й сама приводила в рух наше заспане совком суспільство. Власними знаннями, вміннями, звʼязками засівала зерна західного правдивого інтелектуалізму, фемінізму, професійності. І вони проросли. Бо якраз завдяки Соломії та її оточенню, яке вона «зшивала собою» ми маємо і сучасну українську літературу з чутними жіночими голосами, і достойну неклішовану оцінку нашої класики.
Її втрата, нещасний випадок, та дірява труба з підступним чадним газом, видається однією із найбільших несправедливостей, яку час не згладить і не виправить.

Цікава і цікавська, справжня лідерка свого покоління - так Соломію (або як найближчі кликали її - Солю) змальовує її близька подруга письменниця Оксана Забужко. Їхні спільні спогади і пригоди - це перший Майдан, або Революція на граніті, «довгі кембриджські вечори», нескінченні телефонні розмови, зустрічі і присвяти в книгарні «Поезія», передноворічні soiree видавництва «Основи», писання, читання та переписування - безцінна хроніка 90х очима двох відважних жінок, які, тримаючись одна за одну, вибрали бути собою. І зуміли, змогли!